Хатина Хайдеггера

На висоті 1150 метрів, на пологому схилі, там, де синюватий від сирих тіней кремезний ялиновий ліс втомився виростати і віддав пас ігривому лузі, зеленими розводами стікає до долини з неохайно розкиданими хуторами, – на цій скромній висоті встромлено в траву похилену табличку: «Обережно! Ризик зустрічі з тваринами лежить на вашій совісті». Поруч стоїть ризикова тварина. Це німецька корова. Вона родом з Шварцвальда, точніше, з містечка Тодтнауберг, що в 20 кілометрах від Фрайбурга. Сторожові корови в цих краях охороняють від дозвільних туристів одну непримітну хатину. Хатину Хайдеггера. Ту саму хатину.

До неї не протоптана стежка, а вікна її глухо забиті. Навколо безлюдно і якось антифілософічно. У ній ніхто не живе і ніхто не чекає гостей. Чи то в ній колись замкнули дух Хайдеггера, і зараз він продовжує ночами зсередини скребти по забраним ставням, то чи, навпаки, її постаралися замкнути так, щоб він туди не проник.

У будь-якому випадку, помітно, що з спадкоємцями Хайдеггеру не пощастило. Вони зробили все, щоб хатину не можна було знайти і щоб ні в якому разі не сталося до неї паломництва. Не впевнений, що «їх можна зрозуміти».

У 1926 році Хайдеггер пише Ясперсу: «Уже глибока ніч – вітер бушує над вершинами, в хатині скриплять балки, а життя розпростерте перед душею чисте, просте і величне. Часто я мрію, щоб і ви в такі години були тут, нагорі. Іноді я перестаю розуміти, як можна грати настільки дивні ролі там, внизу.»

Тексти Хайдеггера пронизані швардвальдскім пейзажем, і всі нитки, з яких він снував свою думку, здається, змотані після його смерті в клубок і лежать десь там, на запиленому горищі цієї хатини.

Пустіть нас туди! Нас, зачарованих хайдеггеровским лукавим селянським складом! Дайте нам зазирнути в цей морок, розміром 6 на 7 квадратних метрів, що складається з тісної кухні, спальні і «келії-кабінету», де колись сидів він і складав рядки, одна за одною вилетіли у вікно і потім обплутали земну кулю по екватору не менше двохсот тисяч чотириста сімдесят п’ять разів! Дайте тисячам наших ніг вщент потоптати скрипучі мостини, за якими він походжав в очікуванні повітряної атаки муз! Дайте закидати фантиками його письмовий стіл і обліпити жуйкою його стілець! Не дають!

Хатину придбала в 1922 році Ельфріда Хайдеггер, щоб її чоловік міг усамітнюватися, коли натиск його дум був особливо нестерпний. У хатині не було нічого, що (навіть чисто гіпотетично) розм’якшувало б «волю до письма». Лише в 1962 в хатині з’явилося маленьке радіо, яке знадобилося Хайдеггеру, щоб слухати новини про Карибську кризу. У перші роки не було і електрики. Воду носили з джерела в лісі. Тут лежала копія «Буття і часу», названа фахівцями «екземпляром з хатини», в якій Хайдеггер робив поправки і позначки, видані в 1986 році. Звідси він писав листи Ханне Арендт, своєму «єдиному коханні». Тут, взагалі то, пройшло все його життя – якщо допустити, що у філософа взагалі є в наявності «земне» «життя».

Його власне свідоцтво, зі статті «Творчий ландшафт: Чому ми залишаємося в провінції»: «Ось мій світ – світ, в якому я працюю, якщо дивитися на нього споглядальним поглядом гостя і відпускника. Я ж, власне, ніколи не розглядаю цей ландшафт. Я вивчаю його в досвіді життя: щогодини, вдень і вночі плаває він у великих хвилях пір року. Тяжкість гір, фортеця їх первісних порід, замислене зростання ялин, світла невигадлива розкіш квітучих гірських лугів, шум струмка, що біжить камінням безкрайньої осінньої ночі, сувора простота занесених снігом рівнин – все це тіснить і квапить одне інше, веде свою ноту крізь повсякденність існування там , вгорі, на горах».

Джерело: https://www.facebook.com/anashvili/media_set?set=a.309435769141961.74929.100002266203373&type=3

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *